UA/Pl: перше споткання

Не зважаючи на цілковиту несхожість гуртів-учасників, а, можливо, саме завдяки їй, концерт видався мені цілісним, послідовним перетіканням з одного стану, настрою в інший. Нечисельність публіки підсилювала дещо егоцентричне враження, що музиканти грають  лише для тебе, тож пройнятися їхнім настроєм було просто і природно. Особливий вимір легко та невимушено почали витворювати Paula i Karol. Їхні композиції переповнювали тихою радістю чи тим світлим смутком, від якого хочеться обіймів та усмішок. «That’s the way things have to be», – співають Paula i Karol, і їм віриш: справді, так і треба, повітряно і щиро.

Світло гасне, десь зі сцени тремтить жаринка цигарки… Дует Niwea захотілось розгадати, зрозуміти. У темряві речитатив вокаліста, підсилений мінімалістичною музикою, повністю заволодів увагою та думками. Здавалося, що він звучить десь у твоїй голові, невблаганний, пророчий. А може це твій власний, внутрішній голос говорить про те, чого ти волів би не бачити?  Кілька ламп скупо освітили сцену і на білому екрані з’явилися два силуети – дуже органічні у своїй демонічності, і від них вже неможливо було відірвати очей.

Легке напруження сягнуло апогею і вибухнуло під розривні барабанно-гітарні партії гурту Moja Adrenalina. Виявилося, що польський хардкор потужністю та насиченістю зовсім не поступається більш відомим нам західним гуртам. Як влучно висловилась польська критика, Moja Adrenalina«б’є маловірних по вухах», тому здавалось, що зал, звиклий до спокійніших музичних виявів, ось-ось не витримає натиску.

Сцена заповнилась найрізноманітнішими інструментами,  і дев’ятеро музикантів, зігравши кілька акордів, вийшли за лаштунки зі словами «Ну все, бувайте!». Після легкого замішання публіка зааплодувала, вимагаючи виступу. Отак ми впіймалися на гачок Mitch & Mitch і після цього підняти нас з місць, змусити танцювати, співати було вже для них завиграшки. Іронія, подеколи відвертий стьоб («Наш новий барабанщик! Він не знає цієї пісні!»), а головне – справжній кайф від того що відбувається – ось що відчувалося у цих дев’ятьох Мітчах. Шалені соло, імпровізації, постійні жарти харизматичного і кумедного соліста – все це приносило купу задоволення, як щаслива розв’язка історії.

«Оу є!» – співали ми під сценою, і ці нехитрі слова стали чи не найкращим підсумком вечора.